Сартокад-Н табл. п/плен. оболочкой 40 мг блистер №30

діючі речовини: лозартан калію, гідрохлортіазид;

1 таблетка, вкрита плівковою оболонкою, містить лозартану калію 50 мг, гідрохлортіазиду 12,5 мг або лозартану калію 100 мг, гідрохлортіазиду 25 мг;

допоміжні речовини: целюлоза мікрокристалічна; лактоза, моногідрат; крохмаль прежелатинізований; магнію стеарат; барвник Opadry yellow 20А82613.

Лікарська форма

Таблетки, вкриті плівковою оболонкою.

Основні фізико-хімічні властивості:

таблетки по 50 мг/12,5 мг: жовтого кольору, овальної форми таблетки, вкриті плівковою оболонкою, з тисненням «J» з одного боку і «50+» – з іншого боку;

таблетки по 100 мг/25 мг: жовтого кольору, овальної форми таблетки, вкриті плівковою оболонкою, з тисненням «J» з одного боку і «100+» – з іншого боку.

Фармакотерапевтична група.

Комбіновані препарати інгібіторів ангіотензину ІІ. Антагоністи ангіотензину ІІ і діуретики. Код АТХ C09D A01.

Фармакологічні властивості

Фармакодинаміка.

Механізм дії

Препарат є комбінацією лозартану і гідрохлортіазиду. У пацієнтів з артеріальною гіпертензією і гіпертрофією лівого шлуночка лозартан, часто у комбінації з гідрохлортіазидом, зменшує ризик серцево-судинних захворювань і летальності, що було доведено у результаті оцінки частоти розвитку серцево-судинної летальності, інсульту та інфаркту міокарда.

Компоненти препарату проявляють адитивний антигіпертензивний ефект, знижуючи рівень артеріального тиску більшою мірою, ніж кожен із компонентів окремо. Внаслідок свого діуретичного ефекту гідрохлортіазид підвищує активність реніну плазми крові (АРП), стимулює секрецію альдостерону, збільшує рівень ангіотензину II і знижує рівень калію у сироватці крові. Прийом лозартану блокує всі фізіологічні ефекти ангіотензину ІІ і внаслідок пригнічення ефектів альдостерону може сприяти зменшенню втрати калію, пов’язаної з прийомом діуретика.

Лозартан має помірний та минущий урикозуричний ефект.

Гідрохлортіазид незначно підвищує рівень сечової кислоти в крові. Комбінація лозартану та гідрохлоротіазиду сприяє зменшенню вираженості гіперурикемії, спричиненої діуретиком.

Антигіпертензивний ефект лозартану калію/гідрохлоротіазиду триває протягом 24 годин та зберігається при безперервному лікуванні. Препарат клінічно значуще не впливає на частоту серцевих скорочень. Відомо, що після 12 тижнів застосування комбінації лозартану калію та гідрохлоротіазиду (50 мг/12,5 мг) мінімальний показник діастолічного артеріального тиску в положенні пацієнта сидячи зменшувався у середньому на 13,2 мм рт.ст.

Лозартан калію/гідрохлоротіазид є ефективним засобом для зниження артеріального тиску у чоловіків та жінок, осіб негроїдної раси та представників інших рас, молодших пацієнтів та осіб літнього віку (>65 років) при будь?якому ступені тяжкості гіпертонічної хвороби.

Лозартан

Лозартан – синтетичний препарат, антагоніст рецепторів ангіотензину ІІ (тип АТ₁), високоефективний при прийомі внутрішньо.

Ангіотензин II є потужним вазоконстриктором, головним активним гормоном ренін-ангіотензинової системи, а також вирішальним патофізіологічним фактором розвитку артеріальної гіпертензії. Ангіотензин ІI зв’язується з AT₁-рецепторами, виявленими у багатьох тканинах (наприклад у гладких м’язах судин, надниркових залозах, нирках і серці) і спричиняє ряд важливих біологічних ефектів, у тому числі вазоконстрикцію та вивільнення альдостерону. Ангіотензин II також стимулює проліферацію клітин гладких м’язів. Роль іншого виду рецепторів ангіотензину II AT₂-підтипу у серцево-судинному гомеостазі не відома.

Ангіотензин II вибірково зв’язується з AT₁-рецепторами. Лозартан і його фармакологічно активний метаболіт (Е-3174) як in vitro, так і in vivо блокують усі фізіологічні ефекти ангіотензину II, незалежно від джерела або шляху синтезу. На відміну від деяких пептидних антагоністів ангіотензину II, лозартан калію не є антагоністом.

Лозартан вибірково зв’язується з АТ₁-рецепторами і не зв’язується та не блокує рецептори інших гормонів та іонних каналів, що відіграють важливу роль у регуляції функції серцево-судинної системи. Крім того, лозартан не інгібує АПФ, що сприяє деградації брадикініну. Отже, до дії лозартану не мають відношення ефекти, прямо не пов’язані з блокадою AT₁-рецепюрів, зокрема посилення ефектів, пов’язаних із впливом брадикініну, або розвиток набряків (лозартан – 1,7 %, плацебо – 1,9 %).

При застосуванні лозартану спостерігається пригнічення негативного зворотного впливу ангіотензину II на секрецію реніну, що призводить до підвищення активності реніну у плазмі крові. Підвищення активності реніну призводить до підвищення концентрації ангіотензину II у плазмі крові. Незважаючи на це, антигіпертензивна активність і зниження концентрації альдостерону у плазмі крові зберігаються, що вказує на ефективну блокаду рецепторів ангіотензину II. Після припинення лікування лозартаном активність реніну у плазмі крові та концентрація ангіотензину II повертаються до початкових значень протягом 3 днів.

Лозартан і його основний активний метаболіт виявляють вищу спорідненість з рецепторами АТ₁, ніж з рецепторами АТ₂. У перерахуванні на масу активний метаболіт в 10–40 разів активніший, ніж лозартан.

Відомо, що частота виникнення кашлю у пацієнтів, які отримують лозартан або гідрохлоротіазид, була схожою і була значно нижчою, ніж при застосуванні інгібіторів АПФ.

У недіабетичних пацієнтів з артеріальною гіпертензією та протеїнурією під час застосування лозартану калію спостерігалося значне зменшення рівня протеїнурії, фракційної екскреції альбуміну та IgG у плазмі крові. Лозартан підтримує рівень клубочкової фільтрації і знижує фільтраційну фракцію. У цілому лозартан сприяє зниженню концентрації сечової кислоти у плазмі крові (зазвичай <0,4 мг/дл), що зберігається у ході тривалої терапії.

Лозартан не впливає на вегетативні рефлекси та не має стійкого впливу на рівень норепінефрину у плазмі крові.

У пацієнтів з лівошлуночковою недостатністю на тлі доз лозартану 25 мг і 50 мг відзначався позитивний гемодинамічний і нейрогормональний ефект, що характеризувався підвищенням серцевого індексу та зниженням тиску заклинювання у легеневих капілярах, системного судинного опору, середнього артеріального тиску і частоти серцевих скорочень, а також зменшення рівня циркулюючого альдостерону та норепінефрину відповідно. Виникнення артеріальної гіпотензії у хворих на серцеву недостатність залежить від дози.

У двох великих плацебо-контрольованих дослідженнях (ONTARGET та NEPHRON-D) вивчали переваги одночасного застосування інгібіторів АПФ та антагоністів рецепторів ангіотензину ІІ. З досліджень відомо, що одночасне застосування інгібіторів АПФ з антагоністами рецепторів ангіотензину ІІ пацієнтам, які мали в анамнезі серцево-судинні або цереброваскулярні захворювання чи цукровий діабет 2 типу з ознаками ураження органів-мішеней, не виявляло суттєвого позитивного впливу на функціонування нирок та/або серцево-судинну систему та показники летальності, при цьому відзначався підвищений ризик виникнення гіперкаліємії, гострого ураження нирок та/або артеріальної гіпотензії порівняно з монотерапією. У зв’язку з цим не рекомендоване одночасне застосування інгібіторів АПФ та антагоністів рецепторів ангіотензину ІІ пацієнтам з діабетичною нефропатією.

У дослідженні ALTITUDE, що проводили з метою перевірки переваг додавання аліскірену до стандартної терапії інгібіторами АПФ або антагоністами рецепторів ангіотензину ІІ пацієнтам з діабетом 2 типу та хронічним нирковим та/або серцево-судинним захворюванням, був виявлений високий ризик несприятливих наслідків і дослідження було зупинене. Серцево-судинна смертність та інсульти були набагато частішими у групі, де застосовувався аліскірен, ніж у плацебо-групі, крім цього, небажані явища та серйозні побічні ефекти, такі як гіперкаліємія, артеріальна гіпотензія та ниркова дисфункція, також були більш поширеними у групі, що лікувалась аліскіреном, ніж у групі плацебо.

У період прийому лозартану усунення негативного зворотного зв’язку, що полягає у пригніченні ангіотензином II секреції реніну, призводить до збільшення активності реніну плазми крові (АРП). Підвищення АРП супроводжується зростанням рівня ангіотензину II у плазмі крові. При тривалому (6-тижневому) лікуванні лозартаном у дозі 100 мг/добу пацієнтів з артеріальною гіпертензією у момент досягнення максимальної концентрації препарату у плазмі крові спостерігалося триразове підвищення рівня ангіотензину II у плазмі крові. У деяких пацієнтів спостерігалося ще більше підвищення, особливо при невеликій тривалості лікування (2 тижні). Однак антигіпертензивна активність і зниження концентрації альдостерону плазми крові проявлялися через 2 і 6 тижнів терапії відповідно, що вказує на ефективну блокаду рецепторів ангіотензину II. АРП і рівень ангіотензину II відновлювалися через 3 доби після відміни лозартану. Вплив лозартану калію/гідрохлоротіазиду 50/12,5 мг на АРП та рівень ангіотензину II було порівняно з таким при прийомі 50 мг лозартану. Порівняння впливу лозартану калію/гідрохлортіазиду 100/12,5 мг із впливом лозартану 50 мг на АРП та рівень ангіотензину II не проводили.

Оскільки лозартан є специфічним антагоністом АТ₁-рецепторів ангіотензину II, він не інгібує АПФ-кініназу II – фермент, що інактивує брадикінін. Дослідження, у якому порівнювалися ефекти 20 мг і 100 мг лозартану калію з ефектами інгібітору АПФ відносно реакції на ангіотензин I, ангіотензин II і брадикінін, показало, що лозартан блокує ефекти ангіотензину I і ангіотензину II, не впливаючи на ефекти брадикініну. Ці результати відповідають специфічному механізму дії лозартану. Навпаки, інгібітор АПФ блокував реакцію на ангіотензин I і підвищував вираженість відповіді на брадикінін, не впливаючи на вираженість відповіді на ангіотензин II, що вказує на різницю у фармакодинаміці лозартану та інгібіторів АПФ.

Концентрації лозартану і його активного метаболіту у плазмі крові, а також антигіпертензивний ефект лозартану зростають зі збільшенням дози препарату. Оскільки лозартан і його активний метаболіт є антагоністами рецепторів ангіотензину II, обидва вони суттєво впливають на антигіпертензивний ефект.

У ході клінічного дослідження з одноразовим прийомом 100 мг лозартану калію, до якого залучали здорових добровольців (чоловіків), прийом препарату в умовах високо- і низькосольової дієти не впливав на швидкість клубочкової фільтрації (ШКФ), ефективний нирковий плазмотік та фільтраційну фракцію. Лозартан має натрійуретичний ефект, що був більш виражений при низькосольовій дієті і не був пов’язаний з пригніченням ранньої реабсорбції натрію у проксимальних ниркових канальцях. Лозартан також спричиняв тимчасове збільшення секреції сечової кислоти нирками. У пацієнтів з артеріальною гіпертензією, протеїнурією (> 2 г/добу), які не страждали на цукровий діабет і приймали протягом 8 тижнів лозартан у дозі 50 мг з поступовим збільшенням дози до 100 мг, відзначалося достовірне зниження протеїнурії на 42 %. Фракційна екскреція альбуміну та IgG також значно зменшилася. У цих пацієнтів лозартан стабілізував ШКФ і зменшував фільтраційну фракцію. У жінок у періоді постменопаузи з артеріальною гіпертензією, які приймали лозартан калію в дозі 50 мг на добу протягом 4 тижнів, не було виявлено впливу терапії на нирковий та системний рівень простагландинів. Лозартан не впливає на вегетативні рефлекси і не має тривалого ефекту відносно рівня норадреналіну у плазмі крові.

У пацієнтів з артеріальною гіпертензією лозартан у дозах до 150 мг/добу не спричиняв клінічно значущих змін рівня тригліцеридів при прийомі натщесерце, загального холестерину і холестерину ліпопротеїнів високої щільності (ЛПВЩ). У тих же дозах лозартан не впливав на рівень глюкози в крові при прийомі натщесерце. Загалом лозартан спричиняв зниження сироваткового рівня сечової кислоти (як правило, менше 0,4 мг/дл), що зберігалося під час тривалої терапії. У ході контрольованих клінічних досліджень, до яких залучали пацієнтів з артеріальною гіпертензією, не зареєстровано випадків відміни препарату через зростання рівнів креатиніну або калію сироватки крові.

У ході 12-тижневого паралельного дослідження, до якого включали пацієнтів з лівошлуночковою недостатністю (II-IV функціонального класу за класифікацією NYMA), більшість з яких застосовували діуретики та/або серцеві глікозиди, із плацебо порівнювали ефекти лозартану в дозах 2,5, 10, 25 і 50 мг на добу. У дозах 25 мг і 50 мг на добу препарат мав позитивні гемодинамічні та нейрогуморальні ефекти, що спостерігалися протягом усього дослідження. Гемодинамічні ефекти включали збільшення серцевого індексу та зниження тиску заклинювання у легеневих капілярах, а також зменшення системного судинного опору, середнього системного артеріального тиску і частоти серцевих скорочень (ЧСС). Частота виникнення артеріальної гіпотензії у цих пацієнтів залежала від дози препарату. Нейрогуморальні ефекти включали зниження рівня альдостерону та норадреналіну в крові.

Гідрохлортіазид

Механізм антигіпертензивної дії тіазидів невідомий. Тіазиди зазвичай не впливають на нормальний артеріальний тиск.

Гідрохлортіазид є діуретиком та антигіпертензивним засобом. Він впливає на реабсорбцію електролітів у дистальних канальцях нирок. Гідрохлортіазид приблизно однаковою мірою збільшує екскрецію натрію хлориду. Натрійурез може супроводжуватися невеликою втратою іонів калію та бікарбонату. При прийомі внутрішньо діуретичний ефект розвивається через 2 години, досягає максимуму у середньому через 4 години і триває від 6 до 12 годин.

Антигіпертензивний ефект утримується до 24 годин.

Немеланомний рак шкіри

На основі наявних даних епідеміологічних досліджень спостерігається сукупний дозозалежний зв’язок між гідрохлортіазидом та виникненням немеланомного раку шкіри.

Одне дослідження включало популяцію з 71533 пацієнтів із базально-клітинною карциномою (БКК) і 8629 пацієнтів із плоскоклітинною карциномою (ПКК), які порівнювалися з 1430833 і 172462 пацієнтами з контрольної популяції відповідно. Високе споживання ГХТЗ (≥50000 мг сумарно) пов’язували зі скоригованим коефіцієнтом ризику (КР) 1,29 (95 % довірчий інтервал: 1,23-1,35) для БКК і 3,98 (95 % довірчий інтервал:

3,68-4,31) – для ПКК. Спостерігалася залежність сукупного доза-ефекту для БКК і ПКК.

Інше дослідження показало можливий зв’язок між раком губи (ПКК) та застосуванням гідрохлортіазиду: 633 пацієнти з раком губи (ПКК) порівнювалися з 63067 пацієнтами з контрольної популяції з використанням стратегії випадкової вибіркової сукупності. Залежність сукупного доза-ефекту була продемонстрована зі скоригованим КР 2,1 (95 % довірчий інтервал: 1,7-2,6) при загальному використанні з підвищенням КР до 3,9 (3,0-4,9) при високому використанні (~25 000 мг) і КР 7,7 (5,7-10,5) при найвищій сукупній дозі (~100000 мг) (див. також розділ «Особливості застосування»).

Фармакокінетика.

Всмоктування

Лозартан

При прийомі внутрішньо лозартан добре всмоктується і піддається метаболізму при «першому проходженні» через печінку, внаслідок чого утворюється активний карбоксильований метаболіт та неактивні метаболіти. Системна біодоступність лозартану у таблетованій формі становить приблизно 33 %. Середні максимальні концентрації лозартану і його активного метаболіту досягаються через 1 годину та через 3-4 години відповідно. При застосуванні лозартану під час звичайного прийому їжі клінічно значущого впливу на профіль концентрації лозартану у плазмі крові виявлено не було.

Розподіл

Лозартан

Лозартан і його активний метаболіт зв’язуються з білками плазми крові (в основному з альбуміном) більше ніж на 99 %, Об’єм розподілу лозартану становить 34 л. Дослідження на тваринах показали, що лозартан практично не проникає через гематоенцефалічний бар’єр.

Гідрохлортіазид

Гідрохлортіазид проникає через плацентарний (але не гематоенцефалічний) бар’єр і виводиться у грудне молоко.

Метаболізм

Лозартан

Приблизно 14 % дози лозартану, введеного внутрішньовенно або прийнятого внутрішньо, перетворюється на його активний метаболіт. Після перорального і внутрішньовенного застосування лозартану, міченого ¹⁴С, радіоактивність циркулюючої плазми насамперед пов’язана з наявністю в ній лозартану і його активного метаболіту.

Крім активного метаболіту, утворюються біологічно неактивні, у тому числі два основні метаболіти, що утворюються внаслідок гідроксилювання бутилового бічного ланцюга, і один другорядний – N-2-тетразол-глюкуронід.

Виведення

Лозартан

Плазмовий кліренс лозартану та його активного метаболіту становить приблизно 600 мл/хв і 50 мл/хв відповідно. Нирковий кліренс лозартану і його активного метаболіту становить приблизно 74 мл/хв і 26 мл/хв відповідно. При прийомі лозартану внутрішньо майже 4 % дози виводиться із сечею в незміненому вигляді та майже 6 % – у вигляді активного метаболіту. Лозартан та його активний метаболіт мають лінійну фармакокінетику при пероральному прийомі лозартану у дозах до 200 мг.

Після прийому внутрішньо плазмові концентрації лозартану і його активного метаболіту знижуються поліекспоненційно з кінцевим періодом напіввиведення приблизно 2 і 6-9 годин відповідно. При одноразовому добовому прийомі препарату в дозі 100 мг ні лозартан, ні його активний метаболіт істотно не накопичуються у плазмі крові.

Виведення лозартану і його метаболітів відбувається із жовчю та сечею. Після прийому внутрішньо лозартану, міченого ¹⁴С, приблизно 35 % радіоактивності виявляється в сечі та 58 % – у калі. Після внутрішньовенного введення лозартану, міченого ¹⁴С, приблизно 43 % радіоактивності виявляється в сечі та 50 % у калі.

Гідрохлортіазид

Гідрохлортіазид не піддається метаболізму і швидко виводиться нирками. При контролі рівня препарату у плазмі крові протягом мінімум 24 годин період напіввиведення варіював від 5,6 до 14,8 години. Не менше 61 % прийнятої внутрішньо дози виводилося у незміненому вигляді протягом 24 годин.

Фармакокінетика в особливих груп пацієнтів

Пацієнти літнього віку

Лозартан/гідрохлортіазид

Концентрації лозартану та його активного метаболіту у плазмі крові і швидкість всмоктування гідрохлоротіазиду у пацієнтів літнього віку з артеріальною гіпертензією значуще не відрізняються від даних показників у молодих пацієнтів з артеріальною гіпертензією.

Лозартан

Стать

Концентрації лозартану у плазмі крові були в 2 рази вищими у жінок, хворих на артеріальну гіпертензію, ніж у чоловіків з артеріальною гіпертензією. Концентрації активного метаболіту у чоловіків і жінок не різнилися. Це явне фармакокінетичне розходження не має клінічного значення.

Порушення функції печінки та нирок

При прийомі внутрішньо пацієнтами з легким та помірним алкогольним цирозом печінки концентрації лозартану та його активного метаболіту у плазмі крові виявлялися відповідно в 5 – 1,7 раза більшими, ніж у молодих добровольців чоловічої статі.

Концентрації лозартану у плазмі крові у пацієнтів із кліренсом креатиніну вище 10 мл/хв не відрізнялися від таких в осіб з незміненою функцією нирок. При порівнянні площі під кривою концентрації (ППК) у пацієнтів з нормальною нирковою функцією та хворих, які перебувають на гемодіалізі, ППК лозартану в останніх виявилася приблизно в 2 рази вищою. Плазмові концентрації активного метаболіту не змінюються у пацієнтів з порушенням функції нирок або хворих, які перебувають на гемодіалізі. Лозартан і його активний метаболіт не видаляються шляхом гемодіалізу.

Артеріальна гіпертензія у хворих, яким показана комбінована терапія.

Зниження ризику серцево-судинних ускладнень і летальності, у хворих на артеріальну гіпертензію, у пацієнтів з гіпертрофією лівого шлуночка.

Підвищена чутливість до будь-якого з компонентів препарату.

Підвищена чутливість до інших препаратів, похідних сульфонамідів.

Анурія.

Виражене порушення функції нирок (кліренс креатиніну < 30 мл/хв).

Виражене порушення функції печінки.

Період вагітності, годування груддю.

Резистентні до терапії гіпокаліємія або гіперкальціємія.

Симптоматична гіперурикемія/подагра.

Рефрактерна гіпонатріємія.

Вагітність та планування вагітності (див. розділ «Застосування у період вагітності або годування груддю»).

Дитячий вік.

Одночасне застосування препарату з лікарськими засобами, які містять аліскірен, у разі наявності цукрового діабету або порушень функції нирок (ШКФ < 60 мл/хв/1,73 м²) (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»).

Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій

Лозартан

Клінічні дослідження фармакокінетики не виявили клінічно значущих взаємодій препарату з гідрохлортіазидом, дигоксином, варфарином, циметидином, фенобарбіталом, кетоконазолом та еритроміцином. За наявними повідомленнями, рифампіцин і флуконазол знижують рівень активного метаболіту. Клінічні наслідки цих взаємодій не вивчені.

Поєднання лозартану, як і інших засобів, що блокують ангіотензин ІІ або його ефекти, з калійзберігаючими діуретиками (наприклад спіронолактоном, тріамтереном, амілоридом), калійвмісними добавками або солями калію може призводити до підвищення рівня калію в сироватці крові.

При призначенні антагоністів рецепторів ангіотензину ІІ разом з НПЗП (наприклад селективними інгібіторами ЦОГ-2, ацетилсаліциловою кислотою у протизапальних дозах) та неселективними НПЗП, останні можуть знижувати ефект діуретиків та інших гіпотензивних засобів.

Супутнє застосування антагоністів рецепторів ангіотензину ІІ або діуретиків і НПЗП може призвести до зростання ризику погіршення функції нирок з можливим розвитком гострої ниркової недостатності та підвищення сироваткового рівня калію, особливо у хворих з існуючими на початок терапії порушеннями функції нирок. Слід з обережністю використовувати вищевказану комбінацію препаратів особам літнього віку. Необхідно забезпечувати належну гідратацію пацієнтів та контролювати функцію нирок після початку комбінованої терапії та періодично надалі.

Результати клінічного дослідження показали, що подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС) при одночасному застосуванні інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину ІІ або аліскірену пов’язана з підвищенням частоти виникнення таких побічних явищ як артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія та погіршення функції нирок (у тому числі гострої ниркової недостатності), порівняно з монотерапією будь-яким блокатором РААС.

При супутньому застосуванні з такими препаратами як трициклічні антидепресанти, нейролептики, баклофен, аміфостин, основна або побічна дія яких полягає у зниженні артеріального тиску, ризик розвитку артеріальної гіпотензії підвищується.

Гідрохлоротіазид

При застосуванні разом з тіазидними діуретиками можливе виникнення нижчезазначених взаємодій.

Етанол, барбітурати та наркотичні засоби можуть потенціювати ризик розвитку ортостатичної гіпотензії.

Гіпоглікемічні засоби (пероральні та ін’єкційні (інсулін)) – може знадобитися корекція дози гіпоглікемічних засобів. Препарати групи тіазидів здатні порушувати толерантність до глюкози. Слід з обережністю використовувати метформін через ризик розвиту лактоацидозу внаслідок можливої функціональної ниркової недостатності, пов’язаної з гідрохлоротіазидом.

Інші антигіпертензивні засоби – адитивний ефект.

Холестирамін і колестипол – у присутності аніонних обмінних смол всмоктування гідрохлортіазиду порушується. Разові дози холестираміну і колестиполу зв’язують гідрохлортіазид і зменшують його всмоктування у шлунково-кишковому тракті на 85 % і 43 % відповідно.

Кортикостероїди, АКТГ – виражене зниження рівня електролітів, зокрема і гіпокаліємія.

Пресорні аміни (наприклад адреналін) – можливе зниження вираженості відповіді на застосування пресорних амінів, що не потребує їх відміни.

Міорелаксанти недеполяризуючого типу дії (наприклад тубокурарин) – можливе посилення ефекту міорелаксанту.

Літій – діуретики знижують нирковий кліренс літію і підвищують ризик виникнення токсичної дії літію. Застосовувати таку комбінацію з препаратами, що містять літій, не рекомендується. (Слід звернутися до інструкції для застосування препаратів літію у разі необхідності їх призначення).

НПЗП (включаючи інгібітори ЦОГ-2) – у деяких пацієнтів прийом НПЗП, у тому числі селективних інгібіторів ЦОГ-2, може знижувати діуретичний, натрійуретичний і антигіпертензивний ефект діуретиків.

Препарати, що застосовуються для лікування подагри (пробенецид, сульфінпіразон та алопуринол)

Може виникнути потреба у коригуванні дози урикозуричних засобів, оскільки гідрохлоротіазид може збільшувати рівень сечової кислоти у сироватці крові. Може бути необхідним підвищення дози пробенециду або сульфінпіразону. При одночасному застосуванні тіазидів частота реакцій гіперчутливості до алопуринолу може збільшуватись.

Антихолінергічні препарати (наприклад атропін, біпериден)

Через ослаблення моторики шлунково-кишкового тракту та зменшення швидкості евакуації вмісту шлунка біодоступність тіазидних діуретиків підвищується.

Цитотоксичні препарати (наприклад циклофосфамід, метотрексат)

Тіазиди можуть знижувати виведення цитотоксичних лікарських засобів з організму нирками та посилювати їх мієлосупресивні ефекти.

Саліцилати

При застосуванні високих доз саліцилатів під дією гідрохлоротіазиду можливе посилення їх токсичного впливу на центральну нервову систему.

Метилдопа

Повідомляли про окремі випадки виникнення гемолітичної анемії при одночасному застосуванні гідрохлоротіазиду та метилдопи.

Циклоспорин

При одночасному застосуванні циклоспорину можливе підвищення ризику розвитку гіперурикемії та ускладнень на зразок подагри.

Глікозиди наперстянки

Гіпокаліємія або гіпомагніємія, що виникають внаслідок лікування тіазидними препаратами, можуть сприяти розвитку серцевих аритмій, зумовлених застосуванням препаратів наперстянки.

Лікарські засоби, на ефективність яких впливає зміна рівня калію у сироватці крові

Рекомендується періодичний моніторинг рівня калію у сироватці крові та ЕКГ-обстеження, якщо лозартан/гідрохлоротіазид застосовувати одночасно з препаратами, на ефективність яких впливають зміни рівня калію у сироватці крові (такими як глікозиди наперстянки та протиаритмічні засоби), або із зазначеними нижче препаратами, що індукують виникнення поліморфної тахікардії типу «пірует» (шлуночкової тахікардії), у тому числі деякими антиаритмічними препаратами, оскільки гіпокаліємія є фактором, що сприяє розвитку піруетної (шлуночкової) тахікардії:

• антиаритмічні засоби Іа класу (наприклад хінідин, гідрохінідин, дизопірамід);
• антиаритмічні засоби ІІІ класу (наприклад аміодарон, соталол, дофетилід, ібутилід);
• окремі нейролептики (наприклад тіоридазин, хлорпромазин, левомепромазин, трифлуоперазин, ціамемазин, сульпірид, сультоприд, амісульприд, тіаприд, пімозид, галоперидол, дроперидол);
• інші лікарські засоби (наприклад бепридил, цизаприд, дифеманіл, еритроміцин для внутрішньовенного введення, галофантрин, мізоластин, пентамідин, терфенадин, вінкамін для внутрішньовенного введення).

Солі кальцію

Тіазидні діуретики можуть підвищувати сироватковий рівень кальцію за рахунок зменшення його виведення з організму. Якщо призначення харчових добавок з вмістом кальцію є необхідним, слід контролювати та коригувати рівень кальцію в сироватці крові.

Карбамазепін

Ризик симптоматичної гіпонатріємії. Слід проводити клінічний та біологічний моніторинг.

Йодовмісні контрастні засоби

У разі індукованої діуретиками дегідратації підвищується ризик розвитку гострої ниркової недостатності, особливо при застосуванні високих доз йодовмісних засобів.

Перед введенням таких засобів необхідно відновити об’єм рідини в організмі пацієнта.

Амфотерицин В (для парентерального застосування), стимулюючі проносні засоби або гліциризин (з кореня солодки)

Гідрохлоротіазид може порушувати електролітний баланс, зокрема спричиняти гіпокаліємію.

Бета-блокатори та діазоксид

Одночасне застосування тіазидних діуретиків, у тому числі гідрохлоротіазиду, з бета-блокаторами може підвищувати ризик виникнення гіперглікемії. Тіазидні діуретики, включаючи гідрохлоротіазид, можуть посилювати гіперглікемічний ефект діазоксиду.

Амантадин

Тіазиди, у тому числі гідрохлоротіазид, можуть збільшувати ризик побічних ефектів, спричинених амантадином.

Вплив препарату на результати лабораторних досліджень

У зв’язку з впливом тіазидів на метаболізм кальцію їх прийом може спотворювати результати дослідження функції паращитовидної залози.

Особливості застосування

Слід з обережністю призначати препарат таким категоріям пацієнтів:

з порушеннями водно-електролітного балансу крові (зневоднення, гіпонатріємія, гіпохлоремічний алкалоз, гіпомагніємія, гіпокаліємія), що можуть розвиватися при інтеркурентній діареї або блюванні;

із двобічним стенозом ниркових артерій або стенозом артерії єдиної нирки; цукровим діабетом, гіперкальціємією, гіперурикемією та/або подагрою; обтяженим алергологічним анамнезом і бронхіальною астмою; а також при системних захворюваннях сполучних тканин (у тому числі системному червоному вовчаку); гіповолемії (у тому числі при високих дозах діуретиків); а також при одночасному застосуванні з нестероїдними протизапальними препаратами (НПЗП), у тому числі інгібіторами циклооксигенази-2 (ЦОГ -2).

Далі наводяться дані щодо особливостей застосування окремих активних компонентів препарату, які слід ураховувати при його призначенні.

Лозартан

Ангіоневротичний набряк

Пацієнти з ангіоневротичним набряком в анамнезі (набряк обличчя, губ, глотки та/або язика) повинні перебувати під ретельним наглядом (див. розділ «Побічні реакції»).

Артеріальна гіпотензія та зменшення внутрішньосудинного об’єму

У пацієнтів зі зниженим внутрішньосудинним об’ємом та/або гіпонатріємією, спричиненими інтенсивним прийомом діуретиків, обмеженням споживання солі, діареєю або блюванням, може розвинутися симптоматична гіпотензія, особливо після прийому першої дози препарату. Ці стани потрібно скоригувати до прийому препарату (див. розділи «Спосіб застосування та дози», «Протипоказання»).

Порушення електролітного балансу

Слід враховувати, що електролітний дисбаланс є поширеним явищем у пацієнтів з порушенням функції нирок та супутнім цукровим діабетом або без нього. Слід ретельно контролювати рівень калію у плазмі крові та показники кліренсу креатиніну, особливо у хворих із серцевою недостатністю та кліренсом креатиніну 30-50 мл/хв.

Не рекомендується застосовувати одночасно з лозартаном/гідрохлоротіазидом калійзберігаючі діуретики, харчові добавки та замінники солі, що містять калій (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»).

Порушення функції печінки

З огляду на фармакокінетичні дані, що вказують на суттєве підвищення концентрації лозартану у плазмі крові хворих на цироз печінки, слід з обережністю застосовувати лозартан/гідрохлоротіазид пацієнтам з порушеннями функції печінки легкого та помірного ступеня в анамнезі. Досвід використання лозартану для лікування пацієнтів із порушеннями функції печінки тяжкого ступеня відсутній. Отже, лозартан/гідрохлоротіазид протипоказаний пацієнтам із тяжкими порушеннями функції печінки (див. розділи «Протипоказання», «Фармакологічні властивості»).

Порушення функції нирок

Повідомляли, що в деяких хворих, які приймали препарат, у зв’язку з пригніченням функції ренін-ангіотензинової системи спостерігалися зміни функції нирок, включаючи ниркову недостатність. Ці зміни зазвичай оборотні та зникають після припинення терапії. Інші засоби, що впливають на ренін-ангіотензинову систему, можуть призводити до підвищення вмісту сечовини і креатиніну в крові у пацієнтів з двобічним стенозом ниркової артерії і стенозом артерії єдиної нирки. Подібні ефекти відзначалися при прийомі лозартану. Ці зміни функції нирок зазвичай оборотні та зникають після припинення терапії.

Трансплантація нирки

Досвід застосування препарату пацієнтам, які нещодавно перенесли трансплантацію нирки, відсутній.

Первинний гіперальдостеронізм

Для пацієнтів з первинним гіперальдостеронізмом антигіпертензивні препарати, що діють шляхом пригнічення ренін-ангіотензинової системи, зазвичай є неефективними. Отже, не рекомендується призначати таблетки лозартану калію/гідрохлоротіазиду таким хворим.

Ішемічна хвороба серця та порушення мозкового кровообігу

Як і будь-який антигіпертензивний препарат, лозартан може спричинити значне зниження артеріального тиску у пацієнтів з ішемічною хворобою серця та цереброваскулярною недостатністю, що може призвести до інфаркту міокарда або інсульту.

Серцева недостатність

У пацієнтів із серцевою недостатністю (із супутньою нирковою недостатністю або без неї), як і при застосуванні інших препаратів, що діють на ренін-ангіотензинову систему, існує ризик розвитку тяжкої артеріальної гіпотензії і ниркової недостатності (часто гострої).

Стеноз аортального та мітрального клапанів, обструктивна гіпертрофічна кардіоміопатія

Слід з особливою обережністю призначати лозартан/гідрохлоротіазид пацієнтам зі стенозом аортального або мітрального клапанів чи обструктивною гіпертрофічною кардіоміопатією.

Етнічні особливості

Відомо, що інгібітори ангіотензинперетворювального ферменту, лозартан та інші антагоністи ангіотензину проявляють меншу ефективність щодо зниження артеріального тиску у пацієнтів негроїдної раси, ніж у представників інших рас. Вірогідно, це зумовлено тим, що серед представників негроїдної раси з артеріальною гіпертензією переважають особи з низькою активністю реніну.

Вагітність

Лікарський засіб не слід застосовувати вагітним або жінкам, які планують завагітніти. Якщо продовження терапії антагоністами рецепторів ангіотензину ІІ вважається необхідним, пацієнткам, які планують вагітність, слід призначити альтернативну гіпотензивну терапію зі встановленим профілем безпеки щодо застосування під час вагітності. Якщо у період лікування цим засобом підтверджується вагітність, його застосування необхідно негайно припинити і замінити іншим лікарським засобом, дозволеним для застосування вагітним (див. розділи «Протипоказання» та «Застосування у період вагітності або годування груддю»).

Подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС)

Існують свідчення, що при супутньому застосуванні інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину ІІ або аліскірену підвищується ризик артеріальної гіпотензії, гіперкаліємії та порушення функції нирок (у тому числі гострої ниркової недостатності). Отже, подвійна блокада РААС шляхом комбінованого застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину ІІ або аліскірену не рекомендована (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»).

Якщо подвійна блокада РААС є нагальною потребою, її необхідно проводити винятково під наглядом спеціаліста із забезпеченням ретельного моніторингу функції нирок, водно-електролітного балансу та артеріального тиску. Інгібітори АПФ та блокатори рецепторів ангіотензину ІІ не слід одночасно призначати хворим на діабетичну нефропатію.

Гідрохлортіазид

Артеріальна гіпотензія і порушення водно-електролітного балансу

Як і при прийомі будь-яких антигіпертензивних засобів, у деяких пацієнтів може спостерігатися симптоматична артеріальна гіпотензія. Слід спостерігати за пацієнтами з метою своєчасного виявлення клінічних ознак порушення водно-електролітного балансу, наприклад зневоднення, гіпонатріємії, гіпохлоремічного алкалозу, гіпомагніємії або гіпокаліємії, що можуть розвиватися при інтеркурентній діареї або блюванні. Таким пацієнтам необхідний контроль рівня електролітів сироватки крові. У спекотну погоду у пацієнтів, які страждають набряками, можлива гіпонатріємія розведення.

Метаболічні й ендокринні ефекти

Терапія тіазидами може порушувати толерантність до глюкози. У деяких випадках може знадобитися корекція дози гіпоглікемічних засобів, у тому числі інсуліну.

Тіазиди можуть зменшувати виведення кальцію із сечею і спричиняти епізодичне та незначне підвищення рівня кальцію у сироватці крові. Виражена гіперкальціємія може свідчити про прихований гіперпаратиреоз. Слід припинити прийом тіазидного діуретика перед дослідженням функцій паращитовидної залози.

Підвищення рівня холестерину і тригліцеридів у крові також може бути пов’язане з терапією тіазидними діуретиками.

У деяких пацієнтів прийом тіазидних діуретиків може призвести до гіперурикемії та/або розвитку подагри. Оскільки лозартан зменшує рівень сечової кислоти, його комбінація з гідрохлоротіазидом зменшує вираженість гіперурикемії, спричиненої діуретиком.

Порушення функції печінки

Слід з обережністю застосовувати тіазидні препарати пацієнтам з порушенням функції печінки або прогресуючими захворюваннями печінки, оскільки існує можливість виникнення внутрішньопечінкового холестазу, а незначні зміни водно-електролітного балансу можуть провокувати розвиток печінкової коми.

Лозартан/гідрохлоротіазид протипоказаний пацієнтам з тяжкими порушеннями функції печінки (див. розділи «Протипоказання» та «Фармакологічні властивості»).

Немеланомний рак шкіри

Під час двох епідеміологічних досліджень спостерігався підвищений ризик виникнення немеланомного раку шкіри (базально-клітинної карциноми та плоскоклітинної карциноми) при застосуванні високих сумарних доз гідрохлортіазиду. Можливим механізмом розвитку може виступати фотосенсибілізуюча дія гідрохлортіазиду.

Пацієнтів, які приймають гідрохлоротіазид окремо або в комбінації з іншими лікарськими засобами, слід проінформувати щодо ризику виникнення немеланомного раку шкіри та рекомендувати їм регулярно перевіряти шкіру на наявність нових вогнищ ураження, а також змін в існуючих, та повідомляти лікаря про будь-які підозрілі ураження шкіри. Підозрілі ураження шкіри слід негайно обстежити, включаючи гістологічне дослідження біопсій.

Пацієнтам слід рекомендувати обмежити перебування під сонячними променями та

УФ-променями, а в разі їх впливу – слід використовувати належний захист шкіри для мінімізації ризику раку шкіри.

Застосування гідрохлортіазиду також слід ретельно переглянути для пацієнтів з раком шкіри в анамнезі (див. розділ «Побічні реакції»).

Інші ефекти

У пацієнтів, які застосовують тіазидні діуретики, реакції гіперчутливості можуть спостерігатися навіть у випадку відсутності вказівок на наявність алергії або бронхіальної астми в анамнезі. Є повідомлення про розвиток загострення або прогресування системного червоного вовчака при лікуванні тіазидними діуретиками.

Пов’язані з допоміжними речовинами

Пацієнтам з непереносимістю лактози не слід приймати цей препарат (див. розділ «Склад»).

Лозартан калію/гідрохлортіазид можна застосовувати незалежно від прийому їжі. Препарат можна призначати у поєднанні з іншими антигіпертензивними лікарськими засобами.

Артеріальна гіпертензія

Звичайна початкова і підтримуюча доза становить 50/12,5 мг (1 таблетка 1 раз на добу). Для пацієнтів без адекватної терапевтичної відповіді на прийом 1 таблетки по 50/12,5 мг протягом 2-4 тижнів дозу препарату можна збільшити до 2 таблеток по 50/12,5 мг або

1 таблетка по 100/25 мг 1 раз на добу. Максимальна доза – 2 таблетки по 50/12,5 мг або

1 таблетка по 100/25 мг 1 раз на добу. Як правило, антигіпертензивний ефект досягається протягом 3 тижнів після початку терапії.

Для пацієнтів літнього віку початкова доза препарату – 50/12,5 мг (1 таблетка). Препарат у дозі 2 таблетки по 50/12,5 мг або 1 таблетка по 100/25 мг не слід застосовувати як початкову терапію пацієнтам літнього віку.

Зниження ризику серцево-судинних ускладнень та летальності у хворих на артеріальну гіпертензію, у пацієнтів з гіпертрофією лівого шлуночка.

Стандартна початкова доза лозартану становить 50 мг 1 раз на добу. Пацієнтам, яким не вдається досягти цільових значень рівня артеріального тиску при прийомі лозартану по 50 мг на добу, слід підбирати терапію із застосуванням комбінації лозартану з низькими дозами гідрохлортіазиду (12,5 мг) та у разі необхідності збільшити дозу лозартану до 100 мг у поєднанні з гідрохлортіазидом у дозі 25 мг на добу (1 таблетка), надалі – збільшити дозу до

2 таблеток по 50 мг/12,5 мг (усього 100 мг лозартану і 25 мг гідрохлортіазиду 1 раз на добу). Тривалість лікування визначається індивідуально.

Застосування пацієнтам з порушенням функції нирок та пацієнтам, які перебувають на гемодіалізі

Пацієнтам з помірним порушенням функції нирок (тобто коли кліренс креатиніну становить 30-50 мл/хвилину) корекція початкової дози не потрібна. Не рекомендується застосовувати таблетки, які містять лозартан та гідрохлоротіазид, пацієнтам, які перебувають на гемодіалізі. Протипоказано застосовувати препарат пацієнтам з тяжким порушенням функції нирок (при кліренсі креатиніну <30 мл/хв) (див. розділ «Протипоказання»).

Застосування пацієнтам із внутрішньосудинною гіповолемією

Перед застосуванням препарату слід спочатку відкоригувати внутрішньосудинну гіповолемію та/або гіпонатріємію.

Застосування пацієнтам з порушенням функції печінки

Препарат протипоказаний пацієнтам з тяжким порушенням функції печінки (див. розділ «Протипоказання»).

Застосування пацієнтам літнього віку

Зазвичай застосування препарату пацієнтами літнього віку не потрібує корекції дози.

Діти.

Безпека та ефективність лікування дітей не встановлені, тому препарат не слід застосовувати у педіатричній практиці.

Загалом для комбінації характерні наступні побічні реакції:

з боку нервової системи: дисгевзія;

з боку гепатобіліарної системи: гепатит;

з боку лабораторних досліджень: гіперкаліємія, збільшення рівня аланінамінотрансферази (АЛТ).

Побічні ефекти, що спостерігалися при застосуванні кожного з компонентів препарату і можуть бути його потенційними побічними ефектами, викладені нижче.

Спричинені лозартаном

З боку кровоносної та лімфатичної системи: анемія, пурпура Шенляйна-Геноха, екхімоз, гемоліз, тромбоцитопенія.

З боку імунної системи: анафілактичні реакції, ангіоневротичний набряк, кропив’янка.

З боку обміну речовин і харчування: анорексія, подагра.

З боку психіки: безсоння, тривожність, тривожний невроз, панічний синдром, сплутаність свідомості, депресія, незвичні сновидіння, розлади сну, сонливість, порушення пам’яті.

З боку нервової системи: головний біль, запаморочення, нервозність, парестезія, периферична нейропатія, тремор, мігрень, синкопальний стан.

З боку органів зору: нечіткість зору, відчуття печіння/поколювання в очах, кон’юнктивіт, зниження гостроти зору.

З боку органів слуху та рівноваги: вертиго, шум/дзвін у вухах.

З боку серця: артеріальна гіпотензія, ортостатична гіпотензія, стерналгія, стенокардія, атріовентрикулярна (АВ) блокада ІІ ступеня, цереброваскулярні розлади, інфаркт міокарда, прискорене серцебиття, аритмії (миготлива аритмія, синусова брадикардія, тахікардія, шлуночкова тахікардія, фібриляція шлуночків).

З боку судин: васкуліт, дозозалежні ортостатичні ефекти.

З боку дихальної системи, органів грудної клітки та середостіння: кашель, інфекції верхніх дихальних шляхів, закладеність носа, захворювання придаткових пазух носа, синусит, відчуття дискомфорту у глотці, фарингіт, ларингіт, задишка, бронхіт, носові кровотечі, риніт, застійні явища в легенях.

З боку травного тракту: біль у животі, нудота, блювання, діарея, диспепсія, зубний біль, сухість у роті, метеоризм, гастрит, панкреатит, запор, кишкова непрохідність.

З боку гепатобіліарної системи: порушення функції печінки.

З боку шкіри та підшкірної клітковини: алопеція, дерматит, сухість шкіри, еритема, гіперемія, фоточутливість, свербіж, висип, кропив’янка, підвищена пітливість.

З боку скелетно-м’язової системи та сполучної тканини: м’язові судоми, біль у спині, біль у ногах, міалгія, біль у руках, плечах, набрякання суглобів, біль у колінах, кістково-м’язові болі, скутість суглобів, артралгія, артрит, біль у тазостегнових суглобах, фіброміалгія, м’язова слабкість, рабдоміоліз.

З боку нирок та сечовидільної системи: порушення функції нирок, ниркова недостатність, ніктурія, часте сечовиділення, інфекції сечовивідних шляхів.

З боку репродуктивної системи: зниження лібідо, еректильна дисфункція/імпотенція.

Загальні розлади: астенія, підвищена втомлюваність, біль у грудях, набряк обличчя, пропасниця, грипоподібні симптоми, загальне нездужання, набряки.

Спричинені гідрохлоротіазидом

Немеланомний рак шкіри для діючої речовини гідрохлортіазид: на основі наявних даних епідеміологічних досліджень спостерігається сукупний дозозалежний зв’язок між гідрохлортіазидом та виникненням немеланомного раку шкіри (див. також розділи «Фармакодинаміка» та «Особливості застосування).

З боку кровоносної та лімфатичної систем: агранулоцитоз, апластична анемія, гемолітична анемія, лейкопенія, пурпура, тромбоцитопенія.

З боку імунної системи: висипання, анафілактичні реакції.

З боку обміну речовин і харчування: анорексія, гіперглікемія, гіперурикемія, гіпокаліємія, гіпонатріємія.

З боку психіки: безсоння.

З боку нервової системи: головний біль.

З боку органів зору: транзиторна втрата чіткості зору, ксантопсія.

З боку судин: некротичний ангіїт (васкуліт, шкірний васкуліт).

З боку системи дихання, органів грудної клітки та середостіння: респіраторний дистрес-синдром, у тому числі пневмонія та набряк легень.

З боку травного тракту: сіаладеніт, спазми, подразнення шлунка, нудота, блювання, діарея, запор.

З боку гепатобіліарної системи: жовтяниця (внутрішньопечінковий холестаз), панкреатит.

З боку шкіри та підшкірної клітковини: кропив’янка, фоточутливість, токсичний епідермальний некроліз, системний червоний вовчак.

З боку скелетно-м’язової системи та сполучної тканини: м’язові судоми.

З боку нирок та сечовидільної системи: глюкозурія, інтерстиціальний нефрит, порушення функції нирок, ниркова недостатність.

Загальні розлади: пропасниця, запаморочення.

Новоутворення доброякісні, злоякісні та неуточнені (у тому числі кісти та поліпи): немеланомний рак шкіри (базально-клітинна карцинома та плоскоклітинна карцинома) внаслідок дії гідрохлортіазиду.

Дані лабораторних досліджень

За даними контрольованих клінічних досліджень, клінічно значущі зміни стандартних лабораторних показників рідко були пов’язані із застосуванням препарату.

Гіперкаліємія (рівень калію в сироватці крові > 5,5 мекв/л) спостерігалася в 0,7 % пацієнтів, але не була підставою для припинення терапії. Підвищення АЛТ (аланінамінотрансферази) спостерігалось рідко і зазвичай зникало після припинення терапії. Можливими є незначне зменшення показників гематокриту та гемоглобіну, гіпоглікемія, незначне підвищення рівня сечовини та креатиніну у сироватці крові, підвищення рівня печінкових ферментів та білірубіну, гіпонатріємія.

Лозартан

Найбільш імовірними проявами передозування є артеріальна гіпотензія і тахікардія; брадикардія може бути наслідком парасимпатичної (вагусної) стимуляції. У випадку симптоматичної артеріальної гіпотензії показана підтримуюча терапія. Лозартан і його активний метаболіт не виводяться при гемодіалізі.

Гідрохлортіазад

Найчастіші симптоми передозування є наслідком дефіциту електролітів (гіпокаліємія, гіпохлоремія, гіпонатріємія) і дегідратації внаслідок надмірного сечовиділення. При одночасному прийомі серцевих глікозидів гіпокаліємія може спричинити посилення аритмії. Гідрохлортіазид видаляється при гемодіалізі, проте ступінь його видалення не встановлений.

Немає даних про специфічне лікування передозування препарату. Лікування симптоматичне і підтримуюче. Терапію необхідно припинити, а за пацієнтом спостерігати. Можливі лікувальні заходи включають викликання блювання у випадку, якщо препарат прийнятий нещодавно, а також корекцію дегідратації, електролітних порушень, печінкової коми та артеріальної гіпотензії за допомогою симптоматичної терапії.

Вагітність

Застосування засобів, що безпосередньо впливають на ренін-ангіотензинову систему, протягом II і III триместрів вагітності може зашкодити плоду, що розвивається, або навіть спричинити його загибель. Встановлено, що застосування антагоністів рецепторів ангіотензину ІІ у II та III триместрах вагітності сприяє посиленню фетотоксичності (погіршення функції нирок, маловоддя, уповільнення осифікації кісток черепа) та неонатальної токсичності (ниркова недостатність, артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія).

Тіазидні діуретики проходять крізь плацентарний бар’єр і з’являються в крові пуповини. Застосування діуретиків вагітним жінкам без іншої патології не рекомендується, тому що це створює непотрібний ризик розвитку у матері і плода таких явищ як ембріональна жовтяниця і жовтяниця немовлят, тромбоцитопенія і, можливо, інших побічних реакцій, що спостерігаються у дорослих. Діуретики не запобігають розвиткові токсикозу вагітності, і немає достовірних доказів того, що вони ефективні при його лікуванні. Гідрохлортіазид не слід застосовувати для лікування набряків вагітних, артеріальної гіпертензії вагітних або прееклампсії, оскільки таке застосування пов’язане з ризиком зменшення об’єму плазми крові та розвитку гіпоперфузії плаценти без будь-якого корисного впливу на перебіг захворювання. Гідрохлортіазид не слід застосовувати для лікування есенціальної гіпертензії у вагітних.

При виявленні вагітності прийом препарату слід відмінити якомога швидше та у разі потреби розпочати альтернативну терапію. Пацієнтки, які планують завагітніти, мають бути переведені на лікування альтернативними антигіпертензивними препаратами зі встановленим профілем безпеки щодо застосування у період вагітності.

Якщо антагоністи рецепторів ангіотензину ІІ застосовували з ІІ триместру вагітності, слід провести ультразвукове обстеження ниркової функції та стану кісток черепа новонародженого.

Немовлята, матері яких отримували лікування антагоністами рецепторів ангіотензину ІІ у період вагітності, повинні перебувати під ретельним медичним наглядом через ризик виникнення артеріальної гіпотензії (див. розділ «Особливості застосування»).

Період годування груддю

Невідомо, чи проникає лозартан у грудне молоко. Тіазидні діуретики виявляються у молоці. Рішення щодо припинення прийому препарату слід приймати з урахуванням важливості лікування для матері. У разі необхідності прийому препарату для матері годування груддю слід припинити, зважаючи на потенційно можливі побічні ефекти у дитини.

Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні автотранспортом або іншими механізмами.

З огляду на можливість розвитку таких побічних реакцій як запаморочення, артеріальна гіпотензія, м’язові спазми, слабкість, минуща втрата гостроти зору препарат слід застосовувати з обережністю.

Зберігати в недоступному для дітей місці при температурі не вище 25 °C.

Термін придатності

2 роки.

Упаковка

№ 28 (14х2), по 14 таблеток у блістері, по 2 блістери в картонній коробці.

№ 30 (10хЗ), по 10 таблеток у блістері, по 3 блістери в картонній коробці.

Категорія відпуску

За рецептом.

Інструкція для: Сартокад-Н табл. п/плен. оболочкой 40 мг блистер №30

Виробник: Джубілант Лайф Сайнсез Лтд, Індія

Фарм. група: Комбіновані препарати антагоністів ангіотензину II. Лозартан і діуретики.

Реєстрація: UA/15511/01/01

МНН: Losartan, Hydrochlorothiazide

Код АТХ:

(C) Лікарські засоби для лікування захворювань серцево-судинної системи

(C09) Препарати, які вливають на ренін-ангіотензинову систему

(C09D) Антагоністи рецепторів ангіотензину-II, комбінації

(C09DA) Антагоністи рецепторів ангіотензину-II та діуретики

(C09DA01) Лозартан та діуретики